«Тренувалася щодня, щоб у бою із FPV-дроном здобути перемогу» – так, дещо з іронією, розповідає про своє поранення під Вовчанськом 23-річна військова Іванна Цімерман. Вона переконана: без гарної фізичної підготовки було б складно не лише протистояти ворожому БпЛА, а й витримати 13 операцій і понад пів року лікування в Україні і Німеччині.

На фронті – від перших днів повномасштабного вторгнення: 24 лютого 2022-го вона приїхала до Житомирського військкомату й стала однією з перших добровольців. Згодом приєдналася до пресслужби Першої бригади спецпризначення імені Івана Богуна. Понад два роки Іванна знімала війну – на фото й відео, супроводжуючи побратимів під час найскладніших завдань. Каже, для неї важливо фіксувати реалії війни, і зізнається, найболючіше – коли її світлини стають останніми для тих, кого вона знімала. Свою історію Іванна Цімерман розповіла Радіо Свобода.

– Іванно, не можу не запитати: як ви себе почуваєте після поранення, як зараз ваша рука?

– З рукою все більш-менш добре. Я можу нею рухати, і пальцями – можу. В принципі, проблем немає. Єдине, що відсутній рух у зап’ясті.

У червні буде повноцінна реабілітація саме руки – будемо це виправляти.

Зараз, оскільки кістка ще не зрослася, мені кажуть носити ортез. Але я сподіваюся, як зроблять рентген, то вже скажуть, що можна знімати.

Він мені не пасує – бачите, у мене зелена сорочка, а він темно-синій.

«Йди додому, бо ми твоїй мамі подзвонимо»: шлях на фронт

– Детальніше про поранення ми поговоримо пізніше, там історія варта якогось фільму, який ви, до речі, майже зняли. Спершу вас запитаю – як би ви самі себе коротко представили?

– Коротко: мене звати Іванка, прізвище моє – Цімерман. Я – українка, якщо будуть запитання. З Галичини, з міста Великі мости. Можливо, майбутній мер Великих мостів.

У 20 років пішла служити – 24 лютого 2022 року. Бо знала, що мо*каль нападе. Зараз знаходжуся на реабілітації. І планую «бомбити» далі. Крапка.

– Як ви потрапили у військо?

– Я не хотіла, щоб мене, знаєте, «бусифікували», і розказували, що мене забрали, то я сама пішла. Це сталося вранці 24 лютого.

В принципі, такий план у мене був ще 23-го – зранку поїхати у військкомат.

І я, за планом, о сьомій ранку виїхала, приїхала – і мене взяли служити у військкоматі. Нас було семеро, пам’ятаю, ми стояли найпершими в черзі. Там швиденько все зробили – і вже в обід я була з військовим квитком.

– Розкажіть трохи про своє життя до 2022 року. Яким воно було? Хто або що вплинуло на ваше рішення приєднатися до Збройних сил? Адже ви зробили цей вибір ще до 24 лютого, і тоді вам було всього 20 років.

– До 2022 року нічого особливого в житті не відбувалося. Я була студенткою Житомирського державного університету імені Івана Франка. Передаю вітання! Вчилася на філології: українська мова і література. Жила у гуртожитку, кайфувала від життя.

За два тижні до повномасштабної війни я намагалася потрапити і в «Правий сектор», у Житомирську якусь сотню, але її не було. Потім – у різні добровольчі формування. Але щось нікуди не брали, не хотіли.

Хоча десь за два місяці до повномасштабки я вже плюс-мінус відчувала, що щось «іде». На момент 23 лютого мені здавалося, що вже всі в армії. Я, як завжди, скролила соцмережі й думала: ну все, всі вже там, всі воюють. У всіх – фото у формі, купа новин. І це все тоді відчувалося дуже гостро. Я подумала: «Всі вже там, а ти – ні».

У лютому 2022-го відбувся Марш єдності у Києві – я там була. Я тоді вже розуміла, що це один з переломних моментів. Можливо, останній такий: коли всі збираються, об’єднуються, щоб заспівати гімн, гімн УПА, українські патріотичні пісні. Бо щось насувається.

І це стало таким каталізатором – я подумала: ну все, напевно, пора. І я шукала, шукала, шукала…

У військкоматі до 24 лютого мені казали: «Йди додому, бо ми твоїй мамі подзвонимо». Та навіть уже після 24-го хлопці питали: «Що ти, одразу після школи, так?». Я тоді не дуже доросло виглядала, та може – і зараз.

Та й все, так я і стала військовослужбовицею.

«Ракета у штаб» або як «Ракета» стала «Кабаном»

– Як для вас почалася війна? Якими були перші дні повномасштабного вторгнення? Які завдання ви виконували?

– Взагалі, у перший місяць повномасштабної війни, а точніше – до 22 березня, я допомагала у військкоматі: фотографувала бійців на військовий квиток.

Мені ще досі деякі бійці кидають свої військові квитки і кажуть, що гіршої фотографії в житті не мали. Але я щиро перепрошую за це – ну, нічого не могла зробити, бо мала тільки телефон.

Потім я вже набридла своєму командирові, бо сиділа лише в Житомирі і тільки й просила, щоб мене взяли з собою. Це був вже кінець березня, 28-29-го числа, росіян тільки вибили з Київської і Житомирської областей, але якісь ДРГ ще бігали. Ми виїжджали на завдання до кордону з Білоруссю.

Я дуже запам’ятала той момент, коли мене вперше посадили в автомобіль. Командир сів позаду з автоматом, щоб контролювати обидві сторони, а я мала їхати спереду. Мені сказали: «Дивись дорогу». Чесно, я знала, що не можна казати, що боюся чи не хочу брати на себе таку відповідальність, тому просто відповіла: «Добре!». Я не знаю, що я там дивилася, але, як на мене, все пройшло успішно. Ми виїхали живі – та й слава Богу!

– Знаю, що ви маєте другий позивний – чому два?

– Позивний у мене – «Ракета». Але є історія про «Кабана».

Чому мені дали такий позивний? Бо була ситуація: мене викликали по рації і сказали – «Ракета в штаб!». Там всі злякалися, і змінили позивний на «Кабан»!

Він прижився в певних підрозділах. Тому по суті я – «Ракета», але й «Кабан» мені теж підходить.

– Увесь це час ви працювали у пресслужбі бригади – розкажіть про ваш досвід. У яких гарячих точках довелося побувати?

– Мене знали багато людей, бо я паралельно волонтерила. І хтось сказав, що я журналістка, хоча журналісткою я не була. Але таку рекламу мені зробили.

До мене підійшли з бригади, вже моєї, Першої окремої бригади імені Івана Богуна – і запитали: «Будеш у нас у пресслужбі?».

А я людина, яка довго не думає, кажу: «Буду!». Отак мене і перевели. І я почала займатися журналістською роботою в пресслужбі бригади.

Перше, де я побувала – це край Чернігівської області. Ми поїхали в село Семенівка, там у нас були фортифікаційні споруди. Але, як з’ясувалося пізніше, там було ще відносно спокійно.

Далі було Апостолове, потім – Херсонська область. Це був мій перший виїзд, коли вже чуєш артилерію, виходи наших мінометів, стрілкотню – але таку, знаєте, ще не по нас.

А вже справжній бойовий вихід, пов’язаний саме з роботою, стався в 23 серпня 2022 року – на День прапора. Це було на Харківщині. Ми виїжджали з 518-м батальйоном «Дике поле», хлопці працювали з СПГ і взяли мене з собою.

Тоді я зрозуміла, що нарешті кудись потрапила. Мені дуже сподобалося: адреналін, ти ще не до кінця усвідомлюєш небезпеку. Це було поблизу села Шевелівка на Харківщині, якраз в районі Балаклії. Ще до того, як ми відбили ці території у росіян. Це був такий перший бойовий-бойовий вихід – такий, що ти собі думаєш: ну все, щось-таки було.

В кінці липня 2023 року ми заїхали в Серебрянський ліс. Командир тоді прямо сказав: хто воює на лінії бойового зіткнення, на нулі – отих і знімай.

І саме тоді я вперше побувала на позиціях за 150 чи 200 метрів від росіян. Там і знімала. Там, де відбувається робота.

Не там, де побут – хоча і таке було, бо кожна робота в армії важлива. Але мене тягнуло саме в ті місця, де відбуваються активні події, де лінія фронту.

Бій із дроном – як вижила?

– Як і де відбулося поранення?

– Сталося це в населеному пункті Синельникове – перед Вовчанськом. Ми почули, що над нами щось гуде, сховалися. Та й все: стоїмо, чекаємо, що буде далі.

Гудів дрон-камікадзе. Я думаю: ну, навіть якщо зараз щось станеться – гріх не зняти. Я включила відео на телефоні і кинула його у підсумок.

Присіла, зарядила свій АКСУ (автомат Калашникова – ред.). Я, звісно, була впевнена, що не влучу, але, думаю: нехай буде заряджений. Та й сиджу. А потім чую – цей дрон наближається до мене. На відео якраз чутно, як я кажу: «О, летить сюди». Ну, і прилетів.

Я трошки відступила, бо вже зрозуміла, що, напевно, стріляти по ньому не варто. Відстрибнула десь на метр – і він залетів в мене. Вибух, хоба – і я дивлюся, а в мене рука відлетіла. Тобто повисла, і я кажу на відео – «У мене рука відпала». Попри те, що багато частин тіла поранило, мені пощастило.

– Про що ви думали у той момент?

– У той момент у мене в голові була тисяча думок: як я мамі про це розкажу? Думаю, штани стільки всього пережили, а тут їх порізали. Три роки війни штанам! Ну, як так? І берці – витримали! Я в шоці, бо нога в крові, п’ятку трошки роздробило, але берці витримали! Теж це сиділо в голові.

А ще я ж хотіла йти в Сили спеціальних операцій – проходити курс, готувалась. І вже розуміла, що точно не пройду. Бо як я відіжмуся чи підтягнуся? Тобто ти лежиш, майже не рухаєшся, а в голові – такий хаос!

Є фото, де я лежу так собі, знаєте, руку під голову підклала. Це мене вже залатали, і ми чекали на евакуацію.

Ясна річ, що ми не стояли близько з «Доком». Зі мною був побратим – сержант «Док». Це він мене залатав, і відійшов трошки далі, щоб не бути в одному місці.

Бо прилетів ще один дрон! Я лежу, а він там літає, літає, літає. Ну, я сфотографувалась, думаю: якщо що, буде фото на пам’ять, останнє.

І от він літає, а я вже думаю: ну окей, давай, залітай уже сюди. Я лягла – іншу сторону підставила.

Але «Док» такий каже: «Не переживай, я його на себе відведу». І він починає ходити біля мене, щоб той дрон полетів на нього. Але, слава Богу, він вирішив ні в кого не залітати.

Я просто знала, була на 100 відсотків впевнена, що у «Дока» в голові було: «Чому вона, а не я?» Зрозумійте правильно: він – розвідник… Він дивиться, а я тут стікаю кров’ю… Він переживав. Та він взагалі молодець, все зробив правильно, чітко.

Але в той момент вперше в житті я собі подумала: ну, ок, це, напевно, вже той момент – це вже все… Але, слава Богу, так не сталося. Приїхав «Хамві». Мене евакуювали на стабілізаційний пункт.

Потім повезли в польовий госпіталь, там хірурги мене порізали, дістали всі уламки з кишківника. І все – я прокинулася в реанімації, це все, що я пам’ятаю.

– Я бачила ці відео, вражає ваша реакція, наскільки ви були зібраною, як заспокоювали побратима, давали йому поради, що і як варто зробити. І ваша цитата – «Я покоцана, а ворожий дрон взагалі знищений».

– А, я готувалася, тренувалася кожен день, щоб перемогти в бою з FPV-дроном. І через це у мене така інтерпретація, не те, що FPV-дрон в мене залетів, а у нас був двобій, і де FPV, а де я, вибачте, будь ласка. Хто інтерв'ю дає?

Взагалі, я ж молодша лейтенантка, офіцерка – не можу ж упасти обличчям у багнюку, правильно? І, ну як – це ж побратими будуть бачити, тож я не маю права злякатися. Ще до поранення мені здавалося, що така реакція – це те, як і має бути.

Перша зустріч із братом після поранення

– Побратими, вочевидь, за вас дуже хвилювалися.

– Так, оцей момент найбільш болючий, коли усвідомлюєш: скільки людей через тебе зараз хвилюються.

У мене є рідний брат Славік, він теж воює, в «Азові». Але його, ясна річ, відпустили, і він приїхав. Коли я ще лежала на стабілізаційному пункті, записала йому голосове: «Мамі і татові нічого не кажи, в мене трошки все пішло не за планом. Ти не хвилюйся, тобі інформацію передадуть».

І коли він прийшов у реанімацію, навіть відео є, у мене з очей полилися сльози, бо я побачила його…

Після того, як дізналися діагноз, багато хто дуже хвилювався. Дехто дзвонив і казав, що свічку за мене поставили. Але коли ви, знаєте, вижили, то це вже було смішно.

Командир дуже хвилювався, мій начальник хвилювався. Всі хвилювалися. Я не хотіла, щоб усе так вийшло, але так сталося…

– Наскільки серйозні поранення ви отримали? Скільки операції пережили? Знаю, що багато.

– Операцій було – живіт, рука, нога – десь 12 чи 13. Лікування тривало довго. Шість місяців у госпіталі та лікарні – не скажу, що було приємно.

Я зараз реабілітуюсь ментально тим, що їжджу до своїх друзів – на Чернігівщину, на Сумщину, сподіваюсь, ще й на Донбас вдасться потрапити.

Але, загалом, у Київському госпіталі мене супер полікували. Мій лікар був строгим, але зробив все дуже класно. Коли я поїхала на лікування до Німеччини, там всі похвалили те, як мені зробили руку, як зрослися шрами.

«Просто українська сім’я»: донька, син і батько стали на захист України

– Як ваші батьки відреагували на те, що двоє дітей у війську? Як вони це витримують?

– Чесно, я вважаю, що їм важче, ніж нам з братом. Та й взагалі, як казала колись вчителька: мамі треба за життя пам’ятник поставити. Хоча ми ніби слухняні були, але менше з тим.

Мамі складно. Взагалі, мама у мене дуже сильна. Вона старається не показувати, що їй важко. Але мама посивіла. Слава Богу, її підтримують і сусіди, і колеги в школі, моя мама працює вчителькою. Підтримують – і це добре.

Татові теж важко. Взагалі, це складно зрозуміти – як воно, коли двоє дітей воюють. Але вже нічого не зробиш…

– Чи вірна у мене інформація, що ваш батько теж захищав Україну?

– Він – колишній прикордонник, вже не служить. Воював якраз влітку в 2014 році, на той момент – в зоні АТО.

– У вас дуже патріотична родина.

– Я вважаю, що в мене не те, щоб патріотична сім’я – просто українська. Ми дотримуємося традицій, говоримо українською, це само собою. Так само й мої вуйко, тітка – всі українці, і всі українського вчать.

Але моя баба Іванка – вона дуже не любила мо*калів! І все життя вона вчила: це не те, щоб вороги – це люди, які роблять тобі недобре. І я завжди тримала в голові, що це люди, які не окей.

І ще до 2022 року, коли від українців, особливо публічних людей, чуєш російську – коли якийсь український артист починає співати російською – від цього ставало сумно. Бо ми так жили.

«Живіть, їжте, копайте»: молодість в окопах

– У соціальній мережі ви написали: «Молодість є, тільки вона інша. Живіть, їжте, копайте». Чи часто доводилося копати? І яка вона – молодість на фронті?

– Молодість – точно є. Але все залежить від того, що саме люди вкладають у це слово. Для мене жити життя… Знаєте, кажуть, що не треба романтизувати війну. Але що робити, якщо в тебе, крім війни, нічого в житті немає? Ти все одно мусиш якось насолоджуватись.

У перший рік повномасштабного вторгнення я була максимально занурена в бойові дії. Я не можу сказати, що у мене були друзі чи люди, яких я могла назвати близькими. Але згодом я знайшла близьких по духу людей. І я дуже любила ті виїзди з друзями, коли ти маєш робити роботу, але поза тим жартуєш, словом – живеш життя.

Копати окопи мені довелось не так часто, не буду кривити душею. Як-не-як, я ж була у пресслужбі. Все завжди йшло від власної ініціативи: хочеш щось довести – то чого не покопати? Ти ж можеш!

– А що найскладніше у вашій роботі?

– У мене є один-єдиний випадок, коли я не виконала бойове завдання. Це було 31 грудня 2022 року, близько 23:00. Ми працювали з БМ-21 «Град», і трапилось так, що дві машини одночасно не спрацювали – одна працювала, а другу ми чекали. По нас почався мінометний обстріл. Я тоді сама за кермом свого «Форд Рейнджера» виїжджала в темряві. Це був перший такий обстріл, який вівся саме по нас. Тоді фотографії вийшли неякісними, відео не знялося. Мені було дуже образливо, адже це складна робота – холодно, щось прилітає, а результату нема. Це єдина робота, яку я не виконала.

– А що вас у такому випадку тримало на плаву? Є щось, чим ви пишаєтеся?

– Те, чим я найбільше пишаюся, – це завжди будуть фотографії й відео хлопців. Саме так: коли ти можеш показати їхні думки, їхні обличчя. А потім – коли пишуть родичі, або самі хлопці підходять і кажуть: «Дякую, що ти це зняла. Мені з мого села дзвонили – всі дивилися, всі пишаються». Оце найприємніше. Тоді ти розумієш: напевно, саме для цього я і роблю цю роботу.

І все – в кінці, звісно, сумно. Коли твої фотографії стають останніми, які ти зробила в житті цієї людини… Мене не раз хлопці просили надіслати знімки побратимів, бо за життя вони так не цінуються. А коли людина загинула і в тебе в єдиної її останні фотографії… Було таке, що хлопець з мінометної батареї загинув через три дні після того, як я його знімала. Тому це дуже цінно – що завдяки такій роботі зберігається пам’ять.

Так само на Майдані Незалежності – там є фотографії, які я робила. Портрети хлопців, з прапорцями, бо вони вже загинули. І ти йдеш, бачиш ці знімки – і згадуєш, що той момент, коли робилась фотографія, був одним із найвеселіших. А тепер це фото – вже пам’ять про загиблого.

Пам’ять про побратимів

– Що для вас найстрашніше у цій війні?

– Для мене особисто страшно зустрічати людей, які бачили багато смертей. Мені їх дуже шкода. Здається, що іноді важче дивитися, як хтось страждає, ніж страждати самому.

Важко бачити матерів, які втратили дітей, і тепер шукають їх в інших військових, у молодих людях. Я вважаю, це трагедія.

І я розумію, чому у багатьох є ця ненависть до росіян – дуже-дуже жорстока. І це найважче.

У мене є подруга – вона «літає на крилах», і каже, що найстрашніше – це давати картинку з дрона, коли ти бачиш, як розбивають піхотні групи. Це дуже складно.

І коли людина бачила таке – можна зрозуміти її стан. І чому їй потім важко в житті зрозуміти, що ще може бути щось щасливе.

Втрати – це, напевно, найболючіше нагадування про те, що війна триває. І тоді ти розумієш: ти є одним із носіїв пам’яті про тих, хто вже загинув.

Якось я була в школі – мама попросила мене прийти і поспілкуватися з учнями. Я показувала фото своїх друзів, які загинули. Я розумію, можливо, в Україні вони не настільки впізнавані, але для мене – це люди, з якими я ділила побут, а зараз їх вже немає.

Я розповідала про Володю Лавренюка, з позивним «Барні», про «Грека», який вважається зниклим безвісти… Про багатьох тих, кого добре знала – про «Бордо», «Ведмедика», «Вітаху», «Дереха», «Краба», «Паровоза», про «Яра», який загинув нещодавно… І про багатьох інших.

І для мене це дуже важливо – щоб памʼять про них жила далі. Ми говорили, що це Герої України, яких вже немає з нами. Це важко, важко...

Був період, коли за короткий час загинуло багато моїх друзів. І це дуже складно – ти не розумієш, як так: ось щойно було життя, ти з ними говорила, а вже наступного дня їх немає. Це складно.

Але саме пам’ять тримає. І ти знаєш, що мусиш цю пам’ять нести далі.

Мені дуже дивно, що у Києві немає оповіщення хвилини мовчання, тільки на Майдані, наскільки я розумію. Я сиділа на Золотих Воротах, о 9-й годині встала, щоб вшанувати полеглих. І більше не бачила, щоб люди зупинялися, чи щоб лунало якесь оголошення. Мені, здається, що є можливість оголошувати. Оце мені дуже дивно.

Бо, на мою думку, все те, що відбувається поза контекстом війни, має бути в контексті війни. Ресторани працюють, все працює, але забувають завдяки чому воно працює? Саме завдяки військовослужбовцям, завдяки тим смертям, які відбуваються.

Щоб ми з вами отак говорили – зараз хтось сидить у посадці, і хто його знає, можливо, хтось отримує поранення, а хтось вмирає.

Жіноча, доросла справа

– Коли держава анонсувала так званий «Контракт 18-24», який передбачає службу в один рік, мільйон гривень і купу інших бонусів. То почалися дискусії – а чи справедливо це відносно тих, хто добровільно доєднався до армії?

Мирослав Гай написав про твій приклад, зазначивши: «Тепер запитання, а чи зможе вона з мобілізованої стати контрактником на один рік, з мільйоном, та усіма тими пільгами, які оголосили?». Після цього влада пообіцяла, попрацювати над цим. Отже: чи зверталися до Вас з цим питанням? Можливо це вже вирішується? І що Ви думаєте з цього приводу? Адже Ви досі одна з наймолодших у бригаді.

– Я не є наймолодшою – мені 23, мені вже ого-го. А тоді, в 20 років, я була молода-молода.

Щодо контракту 18-24, можу сказати так: ще до того, як оголосили новину, що той мільйон отримають молоді люди, я дуже зраділа. Навіть якщо я сама нічого не отримаю – а мені здається, що не отримаю, бо, по-перше, я офіцер, а по-друге, на реабілітації. І зараз, якщо підписувати новий контракт – то вже як офіцер.

Але якщо хтось інший отримає – то чому б не порадіти? Хай мають собі той контракт на здоров’я. Маєте гроші – давайте їм той мільйон. Можливо, завдяки цьому їхній початок служби буде легший, і їх не надурять, як мене, на 16 тисяч за шолом.

– Що це за історія?

– Замовила собі шолом на ті гроші, що мені платили, і все – заплатила, а шолом так і не прийшов.

Але в мене не було того мільйона – тому було складно.

Але щодо контракту, особисто я не зверталася до посадових осіб, юристів чи до когось іншого, хто міг би мені пояснити як це працює. Серед друзів дехто казав, що зараз чекають роз’яснень. Особисто я не маю знайомих, хто вже отримав позитивний результат. Хоча в мене багато друзів, кому менше від 24 років – вони призвалися у 2022-му, або вже зараз.

– Я згадувала пост Мирослава Гая, і він про вас пише «дитина» і одразу ж додає – «вона мене вб’є, коли побачить, що я її так назвав». Звичайно, у цьому випадку він так називає, бо дуже вболіває і наголошує на молодому віці. Але загалом, чи стикаєтеся в армії із сексизмом чи ейджизмом?

– У мене був різний досвід. Але, слухайте, ми живемо стереотипами – як не крути. І від цього нікуди не подінешся.

Коли з мене жартують тільки через те, що я жінка – це тупо. Бо я цього змінити не можу. Я ж можу пожартувати, наприклад, із когось, хто стріляти не вміє. Завжди буде хтось, з кого жартують.

Зараз, мабуть, буду говорити про це всюди: вік – не дорівнює досвід. Бо дуже багато молодих людей воює, і коли вони повертаються в цивільне життя, вони можуть бачити й розуміти більше, ніж деякі старші.

Мені особисто було неприємно, коли на роботі до мене так ставились – типу, ти ще молода, ти нічого не розумієш. Але мені пощастило: командири в мене були такі, що слухали. Можливо, десь сумнівалися, але давали волю моїй творчості. І довіряли.

Мені дуже не подобається фамільярність. У мене є ім’я, є позивний. А коли до тебе звертаються «котик», «мишка», «зайка» чи ще якось... Я що, в лісі? Чи я тваринка якась? Ну, може, й у лісі – в окопі, таке буває. Але суть не в тому. Як так можна? Ти ж на рівні з цією людиною, вона тебе толком не знає – хто ти, що ти – а вже створює враження ніби ти якась мала дитина.

Мені це не подобається. І той самий ейджизм – так, вони жартують, що я молода і нічого не знаю, а я жартую, що вони – радянські офіцери, ще за Сталіна служили.

– Який головний висновок ви для себе зробили з огляду на ваш досвід?

– До речі, я вважаю, що мій досвід – дуже цінний. Вийшла така собі гарна «декорація біографії». І якщо чесно, для мера Великих Мостів це був би взагалі класний досвід.

Напевно, найбільше в мені змінилося ставлення до людей – особливо до тих, хто служить і воює. Бо я, чесно, раніше взагалі не розуміла: чого люди бояться? Коли летить дрон – ну, він же не в тебе летить. Або коли падає артилерія – вона ж не по тобі. Я була така… ну, противна, якщо чесно. Я зараз розумію, що кожен має свій досвід.

Кожен проживає свій досвід, і не можна міряти людей по собі. Наприклад, нещодавно була в Сумах у подруги – летів «шахед». І через усе, що я пережила, я реально боюся цього. В мене в голові вже все: я мертва, лежу на балконі. І я розумію: у кожного своє, кожен щось пережив, кожен має свою історію. Тому зараз я вже не ставлюсь так скептично й критично до людей, особливо до військових.

Напевно, я навчилася не просто цінувати життя й моменти, а ще й берегти себе. Бо ти бережеш себе не лише для себе – ти бережеш себе і для інших. Є багато людей, які тебе люблять, які тебе цінують. І треба розуміти: якщо тобі болить, то й їм може боліти.

– Після пережитого, чи є думки про армію?

– Якщо війна продовжується, я себе ніде не уявляю, крім армії. Не знаю, чи це буде саме служба – це залежить від того, як відновиться рука. Але те, що я буду дотична до цієї справи – це точно, на всі 100%.

Бо тільки сильна, професійна армія, я вважаю, може привести нас до перемоги.